хребет Кукул

Якщо ви ще не готові до повноцінного зимового походу, але хочете побачити більше, ніж вид з готельного номера, тоді прогулянка хребтом Кукул саме для вас.

Маршрут: Яблуницький перевал – г.Яблуниця – г.Вороненко – пол.Буковина – пол.Григорівка – пол.Середня – пол.Озірна – пол.Кукул – пол.Закукул – с.Заєволя.

Складність:

початкова.

Тривалість:

1день (2-3 дні з ночівлями в колибах) 22 км.

Кукул — це невеликий хребет з найвищою однойменною вершиною (1539 м), яку обступає густий ліс. Розташований на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей і є досить популярним серед туристів через свою доступність, наявність хороших колиб для ночівлі та неймовірних краєвидів на всі 360’. З хребта відкриваються  види на Говерлу, Петрос, Чорногірський хребет, Горгани, Свидівець. Є кілька варіантів маршрутів на хребет: 1) з Лазещини; 2) з Вороненка; 3) з Ворохти; 4) з Заєволі; але я розповім про маршрут з Яблуниці.

Оскільки новорічний похід був майже без снігу, я вирішила поїхати ще раз в гори і таки знайти той сніг, щоб закрити свій давній гештальт – засніжені смереки та повільний танок лапатих снігових пластівців. Таки знайшла!

Прибувши рано-вранці потягом у Ворохту, ми (я і моя компаньйонка Анастасія) на таксі дістались Яблуниці (фото 1), де попередньо забронювали собі житло на перевалі Беркут. Поселились в садибі Розчіл, познайомились з привітними господарями, зібрали рюкзаки й вирушили на зустріч пригодам. Через те, що Яблуниця межує з с.Вороненко, ми за годину дістались гори Вороненко (фото 2).

І вже звідти нас почав супроводжувати дрібний сніг, який ставав все густішим та лапатішим. За горою швидко закінчилось село та з’явився перший підйом. Пройшовши ще 3 км, ми вийшли на відкриту галявину урочища Припір (фото 3), де трохи перепочили і згадали дитинство, покатавшись на гойдалці. А сніг в той час падав все сильніший. Ще 900 м і ми вийшли з лісу на першу полонину Буковина (фото 4).

Красива курна колиба виглядала дуже казково на фоні падаючого снігу. Оглянули колибу, покатались ще на одній гойдалці, зробили кілька фото й рушили далі. Йти по засніженому лісі та не зупинятись, не фотографувати і не знімати відео просто не можливо. Перехоплювало дух і розривало від емоцій – це про ту прогулянку.  Падав густий сніг, було тихо і нікого навкруги крім нас – ну хіба не кайф? В такій атмосфері я відчуваю себе дуже комфортно, я ніби наповнююсь енергією від цього. Ще 2 км і ми вийшли на полонину Григорівка (фото 5). При виході з лісу є джерело, де можна набрати чистої води, але воно було заховане під шаром снігу і льоду. Зрозумівши, що води ми не наберемо, рушили далі. Чим ближче ми підходили до хребта, тим більше снігу було під ногами. Йти було зовсім не важко, бо сніг був свіжим, пухким і легким. За 2,5 км ми дійшли до наступної полонини Середня (фото 6), де розташований пункт порятунку.

Вирішили зайти туди на обід. Колиба стара, напіврозвалена пічка, стіл, і лежаки. В середині було дуже холодно, пальці на руках замерзали миттєво, тому довго ми там не затримались. Вийшовши з колиби близько 16 години, ми побачили, що сніг припинився і небо в напрямку Свидівця почало прояснюватись. В далині було видно вогні Буковелю, а над ним височіли Сивулі. Почали підійматися на хребет, але за спиною відкривались все нові і нові види. Ми не могли швидко йти, бо часто зупинялись і просто мовчки спостерігали, як змінюється забарвлення неба та гір від західного сонця. Вийшовши на хребет біля полонини Озірна, ми милувались красивим видом на Горгани. Стежки не було видно, тому  ми самі її прокладали, інколи по коліна, інколи по пояс. Ідеш собі, а за мить вже борсаєшся в снігу по під руки. Добре, що були трекінгові палки, які допомагали швидко вибратись зі снігової пастки. На гору Кукул ми зайшли вже в повній темряві, а далі через ліс ми спустились до полонини Закукул, де завітали до колиби, яку я переплутала з іншою, але це вже окрема історія. Пробрівши полонину, ми потрапили в ліс і там наткнулись на свіжі людські сліди, які вели нас до самого села Заєволя ще 4 км. Спустились ми близько 19 години, ще 1 км пройшлись по сільській дорозі до центру села, де були магазини. Там ми зустріли жителя селища Ворохта, який, почувши звідки ми прийшли, люб’язно погодився підвезти нас. У Ворохті ми викликали таксі до Яблуниці і близько 22 години ми грілись вже в нашій садибі. Чи було нам страшно йти в темряві? Зовсім ні! Плануючи маршрут, ми усвідомлювали, що спускатимемось вже в темряві. Тому, якщо хочете так прогулятись, виходьте на маршрут чим раніше та не затримуйтесь на стоянках. Загалом того дня ми пройшли близько 26 км. Температура повітря була в межах -17, -19, але від постійного руху і з допомогою хорошого екіпірування мені було дуже комфортно. Пам’ятайте! Перед виходом на маршрут обов’язково подивіться ще раз прогноз, щоб погіршання погодних умов не застало вас зненацька. Всім гір!