Вже пару років зимою я хочу вибратись в гори тільки заради познімати, от наприклад на Кукул. Але звісно завжди є маса але:

  • Снігу навалило, який там Кукул, кататись! Сноубооорд! Пааавдер!
  • О, сніга не навалило, саме час, але друзі не можуть на вихідні
  • Ой, такий був складний тиждень, так хочеться дома на дивані повалятись
  • О, все, їду! От чорт, не подивився на дату, сьогодні якась там річниця
  • Останні роки додаємо ще нові реалії в вигляді ковідоситуацій, коли наприклад не пускають потяги.

Цього разу все було як завжди, друзі в останню хвилину сказали що не можуть, а я собі всі мізки поламав, їхати чи не їхати самому. Але жага познімати світанки та зорі в зимових горах зломила здоровий глузд. Ну і звісно ж потяги не зупинялись там де мені треба, ковід, такий ковід. Було вирішено їхати самому на авто. Вночі розмістив об’яву на БлаБлаКар.

Часу на збори було мало, тому голова не зовсім варила, що ж такого з собою брати і чого б не забути і забув я забагато. Підбираю попутника з БлаБлаКару і весь час до Рівного слухаємо рок. Юра виявився професійний музикантом зі своїм гуртом, і доволі такі цікавою особистістю та співрозмовником. Три години дороги пролетіли непомітно.

Далі я отримую наступного “ляпаса” з цієї історії “Все проти мене”. Навігатор вирішив запропонувати кращий шлях, каже “Чуєш, друже, ми ж можемо зекономити 40 хвилин часу, а поїхали но сюди!” Ну, я наївний і повівся. Спочатку все було занадто казково, 10 хвилин дороги в стилі “танковий полігон”, а далі просто магічна дорога з деревами в снігу. Під Золочевом я побачив просто величезні антени Центру космічних досліджень та зв’язку, про які навіть не знав до того часу. Для мого фото зору це була просто містична картина, їдеш в якійсь сраці і тут на тобі, серед поля здорові тарілки і фантастичний червоний захід сонця. Як же я шкодував, що не зупинився познімати, не знаю чи вийшли б гарні кадри, але час піджимав і я просто проїхав повз.

А на цьому казка закінчилась, далі почалась дорога зі швидкісним режимом 20-60 км/год, валить сніг і ні душі навкруги, я сам їду у якомусь полі. Тут мене почало накривати, бо я все їду-їду, а час на навігаторі не зменшується. Проклянув цю поїздку, дорогу і все взагалі!

За півгодини дзвінок від пана Василя, в якого повинен був переночувати в с Вороненко, ще більше порадував: “Чуїш, а де ти зараз? Бо в нас тут таке мете, вже 30 см насипало, навряд чи ти доїдеш наверх, але пробуй”. А мені ще їхати години 4, як мінімум, хоча навігатор весь час каже що я ніколи не вискочу з цих чотирьох магічних годин

Не знаю як мені вдалось вирватись, але вже видна знайома траса з Франківська, та мете таааак, що всі повзуть 50-70 км/год, хоча й навкруги така краса. Стрілка годинника потихеньку повзе до відмітки 10-ї вечера, а я все їду.

Ближче до 12-тої ночі я доїхав до Ворохти, пан Василь запропонував мені залишитись ночувати там же в місцевому топ готелі, і звісно ж цифра за ніч ну зовсім не порадувала, хоча варіантів в мене не було. Ну що ж, “все проти мене” продовжується.

Ранок порадував сонечком, скрипучим морозом і красою навкруги. Швидко зібравши речі я пробую переїхати в с Вороненко до пана Василя, бо це початок мого маршруту. Але звісно “щіт хепенс”, моя Рено Кенгу не змогла подолати невелику “шпильку-підйом”. Пошуки де поставити авто увінчалися успіхом, але тільки на кілька перших хвилин. Подалі це додало мені страшних фантазій, що моє авто уганяють, чи розбирають на запчастини. Фактично це був двір з старою хатою, троє маленьких замурзаних дітей і Вуйко (як його називалі малі), від якого тхнуло застарілим перегаром і мова його було трохи сплутаною. Але якось трохи незручно виганяти машину і казати “Ой, вибачте, щось ви мені трохи підозрілі, поїду я”.

1,5 – 2 години на сплітборді до Вороненко і я випадково стаю камусами в калюжу. Щоб його все в *** п-і-і-і-і-і ***** !!!! На кожному з камусів зібралося по айсбергу снігу висотою сантиметрів по 15, і 100 метрів до хатини де я мав поснідати настільки мене виснажили, що вже не було бажання нікуди йти.

А тепер порівняємо заплановано – вийшло. Заплановано: приїхав ввечері в Вороненко, поставив авто, переночував, поснідав і з самого ранку пішов одразу на маршрут. Вийшло: приїхав опівночі не туди куди планував, переночував за дорого, не зміг доїхати до місця старту, залишив авто бознаде, втомывся ще не почавши виходу в гори, стартував о 12-30. Шик!

Господиня Катерина підкинула мені бонусом ложку, бо я навіть це забув, а мені без ложки якось їсти сублімати ну зовсім того.

Все, взяв себе в руки і пішов на маршрут. Але трохи не врахував що наплічник перегрузив, бо хотілося взяти все, як наприклад 2 фото “тушки”, щоб знімати ще й таймлапси, дрон в здоровенній сумці, бо хтось ліниться замовити маленькі кейси для походів, 3 об’єктиви. Але то не так критично, як мій зимовий спальник, що займає об’єм усього 70 літрового рюкзака, тому багато чого було навішано зверху на рюкзак. А хоча я й збирався ночувати в колибах – взяв палатку для страховки.

Нещасних 4-5 км зайняли 5 годин і йти далі колиби на полонині Буковина бажання не було. Хоча в планах зйомки потрібно було заночувати вище, щоб відкривався вид на Чорногірський хребет. Поки я йшов, маленьке кільце що тримає пін-фіксатор кріплення на сплітборді розігнулося і загубилось. Не скажу що це дуже критично, але в скарбничку “все проти мене” – піде.

Що ж, на цьому пригоди не закінчились. Вирішив я натопити снігу і зробити собі розкішну вечерю сублімованими кашами заїдаючи все ковбасою. Але балон з газом зробив коригування на свій лад і тиск був настільки низьки що за півгодини я не зміг закип’ятити одного казанка за допомогою інтегрованої системи. От це вже було останньою крапкою в цьому “все проти мене”. Вперше за цю поїздку я був твердо в чомусь впевнений: “Потрібно збирати речі і валити додому!” Швидко перекусивши бутербродами з чаєм з термосу, рвонув наверх збирати сплітборд і спускатись вниз. По шляху 300 метрів вверх я знайшов малесеньке кільце від кріплення сплітборду, в снігу, розумієте?

Спуск то було щось особливе, ліс з пухким павдером і я з бегемотом на спині і черепахою на пузі. Після падіння піднятись було так важко, що здавалось весь світ висить в тебе над головою.

Поночі я виліз в село і тільки червоне небо після заходу сонця якби знущалось над горе фотографом своїми кольорами. Найкращим рішенням було поїхати до друзів у Івано-Франківськ, переночувати там і зранку в Київ. Так, машину не розібрали і не вкрали, і на душі вже стало легше.

Доїхав у Франківськ швидко й без пригод, де мене як в санаторії накормили, напоїли і вклали у ліжко, а зранку мене чекали наступна пригода, чи то “щіт хепенс” )

Їхати додому, а авто каже “Не хочу швидко, давай повільно! Бо щось мені не хочеться вмикати турбіну!” Ну що ви на це скажете!?!? Поїїїздочка! Отож в Київ я повз 9 год на швидкості 40 під гору, 80 – 90 по рівному і 110 км/год з гори вниз. Обігнати когось не було можливим, авто просто не розганялось. Але ж цього теж було мало, 4 години до Рівного тягнулись як доба, бо в мене була чудова п’яна пара попутників з БлаБлаКару, які весь час обдавали перегаром, сварились з Тріоланом, кожну годину зідзвонювались з мамою, планували наступний похід до гостей на горілочку і галантно запитували мене чи нічо, що вони трохи прибухнули.

А по приїзду в Київ авто сказало ОК, я втомилося повзти і почало працювати як треба. Ітого, 1500 км за дві доби, 13 км скітуру з бегемотом на спині, 4 км сноубордингу з тим же бегемотом на спині, повний витік мозгу і все ж таки пригода )) Дурнувата якась, але таки пригода

P.S. Забув про головне, ні одного кадру на фотокамеру і відео на дрон