Соло-похід по хребту Кринта-Скупова

Невисокий хребет який знаходиться недалеко від Верховини. Схили вкриті мішаним лісом, але на висоті понад 1200 метрів домінують хвойні дерева які чудово захищають кемпінги від вітру та сонця. Навесні хребет вкривається килимами крокусів. Влітку по полонинах пасеться худоба, а в колибах можна придбати бринзу та молоко. Восени та взимку туристи можуть знайти притулок в колибах на полонинах Громадська та Скупова. Візитною карткою локації є Угорські Скелі. Ці скельні утворення знаходяться недалеко від села Зелене та приваблюють туристів своєю монументальністю.

Свій січневий похід по Кринті я почав з села Красник. В похід вирушив соло, тому йшов по добре відомому мені маршруту, ночував біля колиб, та регулярно виходив на зв’язок. Майже повна відсутність вітру дозволила комфортно заночувати в наметі при температурі мінус чотирнадцять градусів.
Взимку більшість джерел на хребті замерзають, але можна знайти воду в невеличкому колодязі на полонині Громадська та в джерелі біля полонини Скупова.


Маленький похід вихідного дня з Луста Наталією

с. Жденієво

гора Остра

с. Жденієво

Гора Остра (або Острая) — частина Полонинського хребта в Закарпатті, знаходиться між селами Жденієво та Перехресне. Висота 1405 м. Незважаючи на низькі висоти, гора відома сильними вітрами і суворим кліматом. За це я називаю її «злобной старушенкой».
Дуже люблю цю «злу» маленьку гірку, адже саме з неї почалося моє захоплення горами. Одного разу ми з чоловіком просто втомилися від міста, купили якусь першу ліпшу палатку в епіцентрі і пішли на Остру ночувати. І все.

Тут небагато туристів навіть влітку, в основному на маршрутах можна зустріти лише місцевих, які ходять збирати яфини (так, саме яфини) і буґеледзи, як тут називають брусниці.
Взимку на Острій, мені здається, буває тільки одна людина — мій товариш Саша, який народився у Жденієво й часто ходить на цю гору на лижах. Ну, і ще, мабуть, ми з чоловіком, коли приїжджаємо в гості.

Тут небагато туристів навіть влітку, в основному на маршрутах можна зустріти лише місцевих, які ходять збирати яфини (так, саме яфини) і буґеледзи, як тут називають брусниці.
Взимку на Острій, мені здається, буває тільки одна людина — мій товариш Саша, який народився у Жденієво й часто ходить на цю гору на лижах. Ну, і ще, мабуть, ми з чоловіком, коли приїжджаємо в гості.

Чим цікавий цей маршрут?

Насолода природою

Як вже сказала, тут нікого немає.

Час

Гору можна сходити за півдня, якщо бути в середній фізичній формі. В хорошій — за 3-4 години. На лижах ще швидше.

Місцевісць

Особисто мені дуже подобається поляна із хижею місцевих мисливців, хоча я не підтримую таку діяльність. Але ця місцина виглядає дивовижно протягом усього року ❤️

Як у казці

Взимку тут волого, і тому листяний ліс часто стає повністю білосніжним, як у казці.

Краєвид

З гори відкривається краєвид на протилежний Вододільний хребет та його найвищу точку — Пікуй.

Зазвичай починаємо маршрут із точки між селом Жденієво та Перехресним, хоча є й інші тропи. За бажанням, можна подовжити похід і спуститися у село Перехресне, щоправда, звідти ніякого транспорту не ходить, тож повертатись доведеться 16 км пішки.


Березнева Кринта Олею Лікуновою

Маршрут:

с.Зелене – урочище Урвана – полонина Скупова – с.Зелене.

Складність:

початкова.

Тривалість:

1-2 доби,14 км.

Хребет Кринта входить до гірського масиву Гринявські гори і розташований на території Верховинського району Івано-Франківської області. Максимальна висота 1579 м належить горі Скупова, під якою розташована однойменна полонина. З хребта відкриваються красиві краєвиди на гору Піп Іван Чорногріський та шматочок Чорногори. В ясну погоду можна розгледіти румунські гори. З протилежної сторони хреба відкривається чудова панорама на гуцульські села Голови, Замагора, Чорна Річка і хребти Покутсько-Буковинських Карпат.
Ціллю нашого походу була саме полонина Скупова, адже там розташована сироварня, яка взимку стає прихистком для туристів. На старті в с.Зелене відчувалась весна, снігу майже не було, але прогноз погоди давав зрозуміти, що зима ще не відступає.
На пів шляху до полонини почав сипати сніг, який згодом перетворився в заметіль. Останній кілометр до сироварні ми йшли під сильним вітром і снігом.

Світанок наступного дня ми проспали, але вийшовши на вулицю, ми були в захваті від справжньої зими і краси. День видався сонячним, тому гуляли околицями полонини, досліджували ліс, протоптали стежку до струмка. Мали план відвідати Угорські скелі, які розташовані за 5, 5 км, але снігу насипало подекуди до пів метра, а топтати глибокий сніг довго і виснажливо. Надвечір до нас приєднались туристи зі Львова, які стартували з Красника і минулу ніч ночували в сироварні (без пічки) під горою Кринта. Після вечері трохи відпочили і пішли фотографувати зорі.
Ранок останнього дня походу видався вражаючим. Зі сторони ПІЧа дув несамовитий вітер, який зносив з ніг, піднімав снігові кристали в повітря і створював неймовірне видиво. Я ще не відчувала вітер такої сили. Хоч щось сфотографувати мені дозволило екіпування. Гірськолижна куртка і softshell штани були моїм спасінням від того шаленого вітру. Насолодившись світанком і погодою, повернулись до колиби збирати речі, щоб чим раніше спуститись в Зелене.
Дуже люблю цей хребет, адже сюди був перший мій похід. Влітку тут надзвичайно гарно: квітнуть трави, смарагдові схили, запашні суниці в траві, корівки та коні на полонинах, літні грози. А тепер вдалось побачити ще й зимову Кринту. Всім гір!


Пригоди бувають різні

Вже пару років зимою я хочу вибратись в гори тільки заради познімати, от наприклад на Кукул. Але звісно завжди є маса але:

  • Снігу навалило, який там Кукул, кататись! Сноубооорд! Пааавдер!
  • О, сніга не навалило, саме час, але друзі не можуть на вихідні
  • Ой, такий був складний тиждень, так хочеться дома на дивані повалятись
  • О, все, їду! От чорт, не подивився на дату, сьогодні якась там річниця
  • Останні роки додаємо ще нові реалії в вигляді ковідоситуацій, коли наприклад не пускають потяги.

Цього разу все було як завжди, друзі в останню хвилину сказали що не можуть, а я собі всі мізки поламав, їхати чи не їхати самому. Але жага познімати світанки та зорі в зимових горах зломила здоровий глузд. Ну і звісно ж потяги не зупинялись там де мені треба, ковід, такий ковід. Було вирішено їхати самому на авто. Вночі розмістив об’яву на БлаБлаКар.

Часу на збори було мало, тому голова не зовсім варила, що ж такого з собою брати і чого б не забути і забув я забагато. Підбираю попутника з БлаБлаКару і весь час до Рівного слухаємо рок. Юра виявився професійний музикантом зі своїм гуртом, і доволі такі цікавою особистістю та співрозмовником. Три години дороги пролетіли непомітно.

Далі я отримую наступного “ляпаса” з цієї історії “Все проти мене”. Навігатор вирішив запропонувати кращий шлях, каже “Чуєш, друже, ми ж можемо зекономити 40 хвилин часу, а поїхали но сюди!” Ну, я наївний і повівся. Спочатку все було занадто казково, 10 хвилин дороги в стилі “танковий полігон”, а далі просто магічна дорога з деревами в снігу. Під Золочевом я побачив просто величезні антени Центру космічних досліджень та зв’язку, про які навіть не знав до того часу. Для мого фото зору це була просто містична картина, їдеш в якійсь сраці і тут на тобі, серед поля здорові тарілки і фантастичний червоний захід сонця. Як же я шкодував, що не зупинився познімати, не знаю чи вийшли б гарні кадри, але час піджимав і я просто проїхав повз.

А на цьому казка закінчилась, далі почалась дорога зі швидкісним режимом 20-60 км/год, валить сніг і ні душі навкруги, я сам їду у якомусь полі. Тут мене почало накривати, бо я все їду-їду, а час на навігаторі не зменшується. Проклянув цю поїздку, дорогу і все взагалі!

За півгодини дзвінок від пана Василя, в якого повинен був переночувати в с Вороненко, ще більше порадував: “Чуїш, а де ти зараз? Бо в нас тут таке мете, вже 30 см насипало, навряд чи ти доїдеш наверх, але пробуй”. А мені ще їхати години 4, як мінімум, хоча навігатор весь час каже що я ніколи не вискочу з цих чотирьох магічних годин

Не знаю як мені вдалось вирватись, але вже видна знайома траса з Франківська, та мете таааак, що всі повзуть 50-70 км/год, хоча й навкруги така краса. Стрілка годинника потихеньку повзе до відмітки 10-ї вечера, а я все їду.

Ближче до 12-тої ночі я доїхав до Ворохти, пан Василь запропонував мені залишитись ночувати там же в місцевому топ готелі, і звісно ж цифра за ніч ну зовсім не порадувала, хоча варіантів в мене не було. Ну що ж, “все проти мене” продовжується.

Ранок порадував сонечком, скрипучим морозом і красою навкруги. Швидко зібравши речі я пробую переїхати в с Вороненко до пана Василя, бо це початок мого маршруту. Але звісно “щіт хепенс”, моя Рено Кенгу не змогла подолати невелику “шпильку-підйом”. Пошуки де поставити авто увінчалися успіхом, але тільки на кілька перших хвилин. Подалі це додало мені страшних фантазій, що моє авто уганяють, чи розбирають на запчастини. Фактично це був двір з старою хатою, троє маленьких замурзаних дітей і Вуйко (як його називалі малі), від якого тхнуло застарілим перегаром і мова його було трохи сплутаною. Але якось трохи незручно виганяти машину і казати “Ой, вибачте, щось ви мені трохи підозрілі, поїду я”.

1,5 – 2 години на сплітборді до Вороненко і я випадково стаю камусами в калюжу. Щоб його все в *** п-і-і-і-і-і ***** !!!! На кожному з камусів зібралося по айсбергу снігу висотою сантиметрів по 15, і 100 метрів до хатини де я мав поснідати настільки мене виснажили, що вже не було бажання нікуди йти.

А тепер порівняємо заплановано – вийшло. Заплановано: приїхав ввечері в Вороненко, поставив авто, переночував, поснідав і з самого ранку пішов одразу на маршрут. Вийшло: приїхав опівночі не туди куди планував, переночував за дорого, не зміг доїхати до місця старту, залишив авто бознаде, втомывся ще не почавши виходу в гори, стартував о 12-30. Шик!

Господиня Катерина підкинула мені бонусом ложку, бо я навіть це забув, а мені без ложки якось їсти сублімати ну зовсім того.

Все, взяв себе в руки і пішов на маршрут. Але трохи не врахував що наплічник перегрузив, бо хотілося взяти все, як наприклад 2 фото “тушки”, щоб знімати ще й таймлапси, дрон в здоровенній сумці, бо хтось ліниться замовити маленькі кейси для походів, 3 об’єктиви. Але то не так критично, як мій зимовий спальник, що займає об’єм усього 70 літрового рюкзака, тому багато чого було навішано зверху на рюкзак. А хоча я й збирався ночувати в колибах – взяв палатку для страховки.

Нещасних 4-5 км зайняли 5 годин і йти далі колиби на полонині Буковина бажання не було. Хоча в планах зйомки потрібно було заночувати вище, щоб відкривався вид на Чорногірський хребет. Поки я йшов, маленьке кільце що тримає пін-фіксатор кріплення на сплітборді розігнулося і загубилось. Не скажу що це дуже критично, але в скарбничку “все проти мене” – піде.

Що ж, на цьому пригоди не закінчились. Вирішив я натопити снігу і зробити собі розкішну вечерю сублімованими кашами заїдаючи все ковбасою. Але балон з газом зробив коригування на свій лад і тиск був настільки низьки що за півгодини я не зміг закип’ятити одного казанка за допомогою інтегрованої системи. От це вже було останньою крапкою в цьому “все проти мене”. Вперше за цю поїздку я був твердо в чомусь впевнений: “Потрібно збирати речі і валити додому!” Швидко перекусивши бутербродами з чаєм з термосу, рвонув наверх збирати сплітборд і спускатись вниз. По шляху 300 метрів вверх я знайшов малесеньке кільце від кріплення сплітборду, в снігу, розумієте?

Спуск то було щось особливе, ліс з пухким павдером і я з бегемотом на спині і черепахою на пузі. Після падіння піднятись було так важко, що здавалось весь світ висить в тебе над головою.

Поночі я виліз в село і тільки червоне небо після заходу сонця якби знущалось над горе фотографом своїми кольорами. Найкращим рішенням було поїхати до друзів у Івано-Франківськ, переночувати там і зранку в Київ. Так, машину не розібрали і не вкрали, і на душі вже стало легше.

Доїхав у Франківськ швидко й без пригод, де мене як в санаторії накормили, напоїли і вклали у ліжко, а зранку мене чекали наступна пригода, чи то “щіт хепенс” )

Їхати додому, а авто каже “Не хочу швидко, давай повільно! Бо щось мені не хочеться вмикати турбіну!” Ну що ви на це скажете!?!? Поїїїздочка! Отож в Київ я повз 9 год на швидкості 40 під гору, 80 – 90 по рівному і 110 км/год з гори вниз. Обігнати когось не було можливим, авто просто не розганялось. Але ж цього теж було мало, 4 години до Рівного тягнулись як доба, бо в мене була чудова п’яна пара попутників з БлаБлаКару, які весь час обдавали перегаром, сварились з Тріоланом, кожну годину зідзвонювались з мамою, планували наступний похід до гостей на горілочку і галантно запитували мене чи нічо, що вони трохи прибухнули.

А по приїзду в Київ авто сказало ОК, я втомилося повзти і почало працювати як треба. Ітого, 1500 км за дві доби, 13 км скітуру з бегемотом на спині, 4 км сноубордингу з тим же бегемотом на спині, повний витік мозгу і все ж таки пригода )) Дурнувата якась, але таки пригода

P.S. Забув про головне, ні одного кадру на фотокамеру і відео на дрон


Легкий похід на хребет Боржава з Максимом Медвінським

Маршрут:

верхній підйомник на горі Гимба (1491 м) — гора Великий Верх (1598 м) — гора Плай (1330 м) — метеостанція — закинута сироварня — гора Темнатик (1343 м) — м. Воловець.

Набір висоти:

440 метрів.

Відстань:

15 км.

Боржава – одна з самих прекрасних гірських полонин України у будь-яку пору року.  До неї доволі легко дістатися, адже достатньо прибути на залізничну станцію Воловець, куди прибувають потяги з Одеси, Києва, Харкова та Львова, а вже звідти розпочати підйом. Або скористатися маленькою хитрістю, щоб зекономити час та сили. В сусідньому селі Пилипець є крісельний підйомник, що дає змогу подолати найскладнішу частину походу та з легкістю дістатися на висоту 1200 м гори Гимба.

Взимку на хребті дуже круто займатися фрірайдом, а влітку, можна ходити в легкі одно-дводенні походи та збирати тонни чорниці й брусниці. На самому хребті знаходиться достатньо джерел та миловидних точок, звідки відкривається приголомшливий вид для споглядання заходу та сходу сонця. Також, поруч з Гимбою дуже часто можна зустріти парапланеристів, багато даун-хільних трас для мотоциклістів або велосипедистів, а також любителів офроад на джипах та квадроциклах.


Ворохта-Кукул-Козьмещик-Перемичка-Говерлп-Петрос-Кваси з Арсеном Горецьким

Пролог

Цілу зиму я моніторив погоду в горах, а саме в районі Говерли. Я ще в грудні продумав крутий маршрут, для якого не потребувались ні теплі спальники, ні намети, а лише бажання та хороший настрій. На жаль, щоразу набираючи в стрічці пошуку “Погода Говерла”, я бачив лише одне – хмарні, сніжні та холодні дні. Чергового дня, набираючи вже знайоме словосполучення, я не розраховував на щось вельми позитивне, але цього дня був дуже приємно здивований. Адже побачив 6 днів хорошої погоди, вдень легкий плюс, а вночі легкий мінус. Це була не погода, а просто мрія для пейзажного фотографа. Не роздумуючи, я купив білети і залишилось лише одне – дочекатись…

День 1

Приїхавши до Ворохти та зробивши коротку ревізію спорядження і одягу, ми вирушили до хребта Кукул – це була основна ціль на сьогодні. Ми пройшли вже знайомі місця Воротхи та вийшли на маршрут до Кукула. Неспішно підіймаючись, ми встигали насолоджуватись красою зимового лісу та зовсім не помітили, як минули 4 години. Врешті, піднявшись на Хребет, ми бачили вже знайомий, але все такий же прекрасний краєвид на всю Чорногору. Зробивши декілька фото, ми почали спуск до колиби на полонині Кукул. Тут ми планували провести ніч, але, на жаль, дійшовши до колиби ми дізнались, що місць в ній вже немає. На смуток не було часу, тому ми швиденько оглянули карту і вирішили піти на ночівлю до полонини Озірна (там також була колиба).

Поки ми займались приготуванням вечері й плануванням завтрашнього дня, до нас завітали два хлопці з колиби на Озірній. Якраз лишалось ще два вільних місця. Словом, комфортна ніч була забезпечена.

Насолодившись ситною вечерею, ми з Тарасом розділились. Він пішов до колиби, а я залишився робити фото заходу над Чорногорою та полониною Кукул. Цей захід, до речі, був дуже насиченим та особливо прекрасним. Витративши годинку на фото, я вирішив вже рухатись в сторону колиби. По дорозі я зустрів друзів – Сергія та Кирила, вони теж приїхали в гори на 5 днів. Я вирішив поділитися з ними власним маршрутом, а вони, своєю чергою, вирішили приєднатись до нас. Трохи поспілкувавшись з хлопцями, я відправився спати, а вони продовжували ще говорити.

День 2

Прокинувшись вранці, я одразу поспішив на світанок. Ще вчора я відмітив одну локацію, де знайшов непогану композицію. Весь світанок я провів “ловлячи” світло та хороші кадри. На спуску до колиби, я побачив, що всі активно готують сніданок та потроху збирають речі. Своєю чергою і я почав збиратися, а вже за декілька хвилин я прийнявся за сніданок. В горах особливо смакує вівсянка з горіхами та медом. Поснідавши, усі ми вирушили до наступного місця ночівлі – села Козьмещик. Тут ми мали докупити продукти, а  хлопці хотіли полегшити свої рюкзаки від зайвих речей. Спуск був не важкий, проте місцями ми натикались на глибокий сніг. Спустившись до Коземщика, ми вирушили до колиби, що одразу за ним і там ми планували провести ніч. Шлях не був довгий і через якихось хвилин 20 ми вже готували вечерю та прогрівали пічку в колибі. Під час занять табірним побутом ми почули звук сирени – це був всюдихід рятувальників. Як ми потім дізнались, якась дівчина невдало спустилась з Петроса і пошкодила коліно. На жаль, і таке трапляється під час подорожей в горах. На цьому день підійшов до закінчення.

День 3

Прокинулись ми доволі пізно, і, полежавши та дочекавшись сонця, ми ліниво повилазили з колиби. Трохи з часом прийнялись готувати сніданок та потихеньку збиратись. Час від часу ми бачили то військових, то звичайних туристів, усі вони підіймались на Петрос. “Ох, ми теж скоро підемо” – казав я собі.

План на сьогодні був чітким: дійти до Перемички між Петросом і Говерлою та піднятись на захід до Говерли. Шлях до Перемички пройшов без особливих пригод. Час від часу нам зустрічались військові, які пропонували нам підписати контракт та йти з ними на Петрос, але ми дотримувались нашого чіткого плану.

Дійшовши до Перемички, ми швидко пообідали та почали підйом на Говерлу. На підйомі ми зустріли знайомі обличчя, а саме хлопців з якими ми їхали в одному потязі до Ворохти. Вони також йшли до Перемички, компанія була досить приємною.

Піднявшись на Говерлу, ми побачили неймовірну панораму на весь Чорногірський хребет. Вдалині виднівся Мармароський хребет та частина Свидівця, всі гори були немов на долоні. Вдосталь насолодившись краєвидами, хлопці почали спуск до Перемички, а я залишився виконувати свої фотообов’язки. Цього разу захід був не настільки насиченим, як першого дня, але “голуба година” була занадто прекрасна, щоб вернутися назад без фотографії.

Спускатися мені прийшлося вже в сутінках. Подолавши спуск, внизу мене очікувало шестеро людей і, як я й казав, компанія дійсно склалася приємною. Тепла колиба, хороша музика та відчуття, що день був насиченим – це все сприяло чудовому настрою. Певний час ми розважались, а згодом лягли спати, адже завтра на нас чекав новий день.

День 4

Прокинувшись уранці, я вирішив не йти на світанок, щоправда, згодом я про це пошкодував, але не будемо про сумне…

Сьогодні за планом підйом на захід сонця на Петрос зі сторони, яка при певних погодних умовах отримує альпіністську категорію. Оскільки ми хлопці відчайдушні то в нас не було, ні кішок, ні снігоступів, та що там, в мене навіть трекінгових палок не було. Всі ж пам’ятали проїзд рятувального всюдихода, а точніше причину його проїзду… Перед сходженням на Петрос, ми були, як мінімум, насторожені. Всупереч всім цим аспектам, в нас навіть не промайнуло думки не йти. Після обіду ми вирушили в сторону Петроса, через годину були пройдені 4 кілометри, які вели до підніжжя і ми побачили доволі стрімкий підйом. Перші метри були виснажливі, але згодом йти стало легше і під кінець підйому йшли впевнено та долали відстань дуже швидко. Піднявшись на Петрос, ми зробили декілька документальних знімків і вже за стандартним сценарієм хлопці пішли спускатись, а я залишився робити фото заходу, який був неймовірним… Також під час фотосесії я зустрів двох туристів, які прямували до Перемички. Цієї ночі нас знову буде шестеро, адже хлопці, які прийшли попереднього вечора, сьогодні пішли в сторону Квасів.

Закінчивши з фотографіями, я почав спускатись, пам’ятаючи про всі застереження спочатку, я був обережним, але потім я почав з’їжджати немов на лижах. Прибувши до колиби, я спочатку подумав, що потрапив в баню! Там було не менш як 30 градусів тепла, відчуття ніби я десь на Півдні України влітку. На щастя, перед сном ми випустили трохи тепло і лягли спати з комфортом.


CMP final sale

Знижка -50% на все* з зимової колекції в магазині CMP

Остаточний розпродаж до завершення зимового сезону в період з 5 по 14 березня. Пів ціни на всі товари італійського бренду CMP у монобрендовому магазині в ТРЦ Lavina Mall. Міські та гірськолижні куртки і взуття, реглани, светри та спортивні костюми, товари для дітей та дорослих за актуальними цінами.

Чекаємо на вас за адресою: м.Київ, вул. Берковецька, 6Д.

*Знижка не діє на товари з нової колекції SS21.

АДРЕСА

Світанок на Десні

Сидиш такий собі на дивані, тепло, зручно і в інтернетах все видно, але ж не сидиться. На вулиці мороз близько 15 градусів, попереду омріяна субота…та в тебе в голові є картинка, ти ж фотографом назвався. І от завчасно ввечері збираю речі, перевіряю фото стафф, заряджаю батареї, готую бутери і спати. Завтра о 5 ранку підйом і мандрівка в гараж, а далі вилазка за Київ, знімати снігові пейзажі.

 

Невеличкий ліричний відступ: я давно вже хочу відзняти морозний ранок з памороззю на траві, мінімалізм, який так чудово дає сніг і, звісно ж, неймовірні кольори вранішнього сонця. І хоча це так просто, є погода – встав і поїхав, та все ж не так, як здається. То робота, то якісь негаразди зі здоров’ям, але саме круте – це банальна лінь вставати в таку рань у вихідний.

 

Цього разу був ще один момент, який мотивував. Саме так, я дуже хотів затестити стафф CMP, особливо софтшельні штани та трекінгові боти. Тому CMP, тобі дякую, ти не тільки грієш мене, ти ще й мотивуєш!

 

5 ранку, н-у-у-у, сонце сходить тільки о 7:30, чого ж так рано вставати, може ще трохи повалятись, це ж так приємно. 5:40 і я таки встаю, тихенько тягну всі речі на кухню, щоб не будити жінку і малюка та швиденько снідаю. Вулиця зустрічає мене відсутністю людей, приємним скрипінням снігу під ногами та бородою, яка одразу покривається памороззю. Ще трохи щоб нагріти авто і я вже мчусь на свій спот, попиваючи каву. О тааак, як завжди я поспішаю, і як завжди я запізнююсь, а навкруги така краса!

 

Висадка біля річки Десна, очі просто вилазять з орбіт від фотографічних картинок навкруги і потихеньку з’являється сонечко. Дуже швидко починаю шукати ракурси, бо ж часу немає, магія світла скінчиться хвилин за 10-15. В такі моменти на мене нападає азарт фотозйомки, мені треба ще і ще, я готовий стояти годинами і знімати, знімати, знімати!

Святі морози! Зняв! Було знайдено чудову модель – дерево-одинак з фотогенічною “фігурою” і все це посеред минулорічної трави, що грає іскрами на сонці.

Такі вилазки настільки заряджають енергією на цілий день, що далі вже не хочеться дивановідпочинку. О 10 ранку вже дома, з кавою та круасаном для коханої і цілий день попереду… )


Одноденний похід на хребет Кукул

Маршрут:

КПП в с.Завоєля - урочище Завоєля – пол.Закукул - пол.Кукул.

Набір висоти:

640 метрів.

Відстань:

9 км.

На цих фотографіях ви бачите неймовірний Чорногірський хребет, але такі круті пейзажі можуть відкритися тільки з прекрасної полонини Кукул.
Найшвидше потрапити на цю полонину можна з КПП «Чорногора» (Завоєля), звідти до гори Кукул близько 7 км, а перепад висот становить всього 580 м.
До самої КПП їздить багато транспорту в район Говерли і назад до траси Буковель-Ворохта-Верховина.
На самій полонині в літній час працює сировання (місцеві гуцули живуть там по декілька місяців, не спускаючись у долини). Якщо йти весною або влітку, то є шанс побачити крокуси. А восени на цих полонинах можна зустріти неймовірно величезні білі гриби (цього жовтня натрапив на грибочок, шапка якого була розміром з автомобільний руль). А зимовий Кукул при бажанні можна пройти за світловий день, або переночувати у дерев’яних колибах, що розкидані по всій полонині.


Зимова прогулянка по хребту Кукул з Олею Лікуновою

хребет Кукул

Якщо ви ще не готові до повноцінного зимового походу, але хочете побачити більше, ніж вид з готельного номера, тоді прогулянка хребтом Кукул саме для вас.

Маршрут: Яблуницький перевал – г.Яблуниця – г.Вороненко – пол.Буковина – пол.Григорівка – пол.Середня – пол.Озірна – пол.Кукул – пол.Закукул – с.Заєволя.

Складність:

початкова.

Тривалість:

1день (2-3 дні з ночівлями в колибах) 22 км.

Кукул — це невеликий хребет з найвищою однойменною вершиною (1539 м), яку обступає густий ліс. Розташований на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей і є досить популярним серед туристів через свою доступність, наявність хороших колиб для ночівлі та неймовірних краєвидів на всі 360’. З хребта відкриваються  види на Говерлу, Петрос, Чорногірський хребет, Горгани, Свидівець. Є кілька варіантів маршрутів на хребет: 1) з Лазещини; 2) з Вороненка; 3) з Ворохти; 4) з Заєволі; але я розповім про маршрут з Яблуниці.

Оскільки новорічний похід був майже без снігу, я вирішила поїхати ще раз в гори і таки знайти той сніг, щоб закрити свій давній гештальт – засніжені смереки та повільний танок лапатих снігових пластівців. Таки знайшла!

Прибувши рано-вранці потягом у Ворохту, ми (я і моя компаньйонка Анастасія) на таксі дістались Яблуниці (фото 1), де попередньо забронювали собі житло на перевалі Беркут. Поселились в садибі Розчіл, познайомились з привітними господарями, зібрали рюкзаки й вирушили на зустріч пригодам. Через те, що Яблуниця межує з с.Вороненко, ми за годину дістались гори Вороненко (фото 2).

І вже звідти нас почав супроводжувати дрібний сніг, який ставав все густішим та лапатішим. За горою швидко закінчилось село та з’явився перший підйом. Пройшовши ще 3 км, ми вийшли на відкриту галявину урочища Припір (фото 3), де трохи перепочили і згадали дитинство, покатавшись на гойдалці. А сніг в той час падав все сильніший. Ще 900 м і ми вийшли з лісу на першу полонину Буковина (фото 4).

Красива курна колиба виглядала дуже казково на фоні падаючого снігу. Оглянули колибу, покатались ще на одній гойдалці, зробили кілька фото й рушили далі. Йти по засніженому лісі та не зупинятись, не фотографувати і не знімати відео просто не можливо. Перехоплювало дух і розривало від емоцій – це про ту прогулянку.  Падав густий сніг, було тихо і нікого навкруги крім нас – ну хіба не кайф? В такій атмосфері я відчуваю себе дуже комфортно, я ніби наповнююсь енергією від цього. Ще 2 км і ми вийшли на полонину Григорівка (фото 5). При виході з лісу є джерело, де можна набрати чистої води, але воно було заховане під шаром снігу і льоду. Зрозумівши, що води ми не наберемо, рушили далі. Чим ближче ми підходили до хребта, тим більше снігу було під ногами. Йти було зовсім не важко, бо сніг був свіжим, пухким і легким. За 2,5 км ми дійшли до наступної полонини Середня (фото 6), де розташований пункт порятунку.

Вирішили зайти туди на обід. Колиба стара, напіврозвалена пічка, стіл, і лежаки. В середині було дуже холодно, пальці на руках замерзали миттєво, тому довго ми там не затримались. Вийшовши з колиби близько 16 години, ми побачили, що сніг припинився і небо в напрямку Свидівця почало прояснюватись. В далині було видно вогні Буковелю, а над ним височіли Сивулі. Почали підійматися на хребет, але за спиною відкривались все нові і нові види. Ми не могли швидко йти, бо часто зупинялись і просто мовчки спостерігали, як змінюється забарвлення неба та гір від західного сонця. Вийшовши на хребет біля полонини Озірна, ми милувались красивим видом на Горгани. Стежки не було видно, тому  ми самі її прокладали, інколи по коліна, інколи по пояс. Ідеш собі, а за мить вже борсаєшся в снігу по під руки. Добре, що були трекінгові палки, які допомагали швидко вибратись зі снігової пастки. На гору Кукул ми зайшли вже в повній темряві, а далі через ліс ми спустились до полонини Закукул, де завітали до колиби, яку я переплутала з іншою, але це вже окрема історія. Пробрівши полонину, ми потрапили в ліс і там наткнулись на свіжі людські сліди, які вели нас до самого села Заєволя ще 4 км. Спустились ми близько 19 години, ще 1 км пройшлись по сільській дорозі до центру села, де були магазини. Там ми зустріли жителя селища Ворохта, який, почувши звідки ми прийшли, люб’язно погодився підвезти нас. У Ворохті ми викликали таксі до Яблуниці і близько 22 години ми грілись вже в нашій садибі. Чи було нам страшно йти в темряві? Зовсім ні! Плануючи маршрут, ми усвідомлювали, що спускатимемось вже в темряві. Тому, якщо хочете так прогулятись, виходьте на маршрут чим раніше та не затримуйтесь на стоянках. Загалом того дня ми пройшли близько 26 км. Температура повітря була в межах -17, -19, але від постійного руху і з допомогою хорошого екіпірування мені було дуже комфортно. Пам’ятайте! Перед виходом на маршрут обов’язково подивіться ще раз прогноз, щоб погіршання погодних умов не застало вас зненацька. Всім гір!