Зимова прогулянка по хребту Кукул з Олею Лікуновою

хребет Кукул

Якщо ви ще не готові до повноцінного зимового походу, але хочете побачити більше, ніж вид з готельного номера, тоді прогулянка хребтом Кукул саме для вас.

Маршрут: Яблуницький перевал – г.Яблуниця – г.Вороненко – пол.Буковина – пол.Григорівка – пол.Середня – пол.Озірна – пол.Кукул – пол.Закукул – с.Заєволя.

Складність:

початкова.

Тривалість:

1день (2-3 дні з ночівлями в колибах) 22 км.

Кукул — це невеликий хребет з найвищою однойменною вершиною (1539 м), яку обступає густий ліс. Розташований на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей і є досить популярним серед туристів через свою доступність, наявність хороших колиб для ночівлі та неймовірних краєвидів на всі 360’. З хребта відкриваються  види на Говерлу, Петрос, Чорногірський хребет, Горгани, Свидівець. Є кілька варіантів маршрутів на хребет: 1) з Лазещини; 2) з Вороненка; 3) з Ворохти; 4) з Заєволі; але я розповім про маршрут з Яблуниці.

Оскільки новорічний похід був майже без снігу, я вирішила поїхати ще раз в гори і таки знайти той сніг, щоб закрити свій давній гештальт – засніжені смереки та повільний танок лапатих снігових пластівців. Таки знайшла!

Прибувши рано-вранці потягом у Ворохту, ми (я і моя компаньйонка Анастасія) на таксі дістались Яблуниці (фото 1), де попередньо забронювали собі житло на перевалі Беркут. Поселились в садибі Розчіл, познайомились з привітними господарями, зібрали рюкзаки й вирушили на зустріч пригодам. Через те, що Яблуниця межує з с.Вороненко, ми за годину дістались гори Вороненко (фото 2).

І вже звідти нас почав супроводжувати дрібний сніг, який ставав все густішим та лапатішим. За горою швидко закінчилось село та з’явився перший підйом. Пройшовши ще 3 км, ми вийшли на відкриту галявину урочища Припір (фото 3), де трохи перепочили і згадали дитинство, покатавшись на гойдалці. А сніг в той час падав все сильніший. Ще 900 м і ми вийшли з лісу на першу полонину Буковина (фото 4).

Красива курна колиба виглядала дуже казково на фоні падаючого снігу. Оглянули колибу, покатались ще на одній гойдалці, зробили кілька фото й рушили далі. Йти по засніженому лісі та не зупинятись, не фотографувати і не знімати відео просто не можливо. Перехоплювало дух і розривало від емоцій – це про ту прогулянку.  Падав густий сніг, було тихо і нікого навкруги крім нас – ну хіба не кайф? В такій атмосфері я відчуваю себе дуже комфортно, я ніби наповнююсь енергією від цього. Ще 2 км і ми вийшли на полонину Григорівка (фото 5). При виході з лісу є джерело, де можна набрати чистої води, але воно було заховане під шаром снігу і льоду. Зрозумівши, що води ми не наберемо, рушили далі. Чим ближче ми підходили до хребта, тим більше снігу було під ногами. Йти було зовсім не важко, бо сніг був свіжим, пухким і легким. За 2,5 км ми дійшли до наступної полонини Середня (фото 6), де розташований пункт порятунку.

Вирішили зайти туди на обід. Колиба стара, напіврозвалена пічка, стіл, і лежаки. В середині було дуже холодно, пальці на руках замерзали миттєво, тому довго ми там не затримались. Вийшовши з колиби близько 16 години, ми побачили, що сніг припинився і небо в напрямку Свидівця почало прояснюватись. В далині було видно вогні Буковелю, а над ним височіли Сивулі. Почали підійматися на хребет, але за спиною відкривались все нові і нові види. Ми не могли швидко йти, бо часто зупинялись і просто мовчки спостерігали, як змінюється забарвлення неба та гір від західного сонця. Вийшовши на хребет біля полонини Озірна, ми милувались красивим видом на Горгани. Стежки не було видно, тому  ми самі її прокладали, інколи по коліна, інколи по пояс. Ідеш собі, а за мить вже борсаєшся в снігу по під руки. Добре, що були трекінгові палки, які допомагали швидко вибратись зі снігової пастки. На гору Кукул ми зайшли вже в повній темряві, а далі через ліс ми спустились до полонини Закукул, де завітали до колиби, яку я переплутала з іншою, але це вже окрема історія. Пробрівши полонину, ми потрапили в ліс і там наткнулись на свіжі людські сліди, які вели нас до самого села Заєволя ще 4 км. Спустились ми близько 19 години, ще 1 км пройшлись по сільській дорозі до центру села, де були магазини. Там ми зустріли жителя селища Ворохта, який, почувши звідки ми прийшли, люб’язно погодився підвезти нас. У Ворохті ми викликали таксі до Яблуниці і близько 22 години ми грілись вже в нашій садибі. Чи було нам страшно йти в темряві? Зовсім ні! Плануючи маршрут, ми усвідомлювали, що спускатимемось вже в темряві. Тому, якщо хочете так прогулятись, виходьте на маршрут чим раніше та не затримуйтесь на стоянках. Загалом того дня ми пройшли близько 26 км. Температура повітря була в межах -17, -19, але від постійного руху і з допомогою хорошого екіпірування мені було дуже комфортно. Пам’ятайте! Перед виходом на маршрут обов’язково подивіться ще раз прогноз, щоб погіршання погодних умов не застало вас зненацька. Всім гір!


Знижка -50% на весь асортимент взуття!

15-21 лютого

Знижка -50% на весь асортимент взуття!

Запрошуємо відвідати наш монобрендовий магазин в Києві у ТРЦ Lavina Mall та обрати свою пару взуття зі знижкою -50%. В асортименті шкіряні та з сучасних синтетичних матеріалів чоботи й кросівки для дорослих та дітей.

Адреса

м. Київ, вул. Берковецька, 6Д.

Телефон

+380 93 219 5737


Козьмещік - Петрос - екопункт «Перемичка» - Говерла - Козьмещік

Пригода почалась з урочища Козьмещик, де ми залишили автівку і вирушили далі — на Петрос. 8 км гарнющих краєвидів, крутих підъомів, сонця, морозу та вітру в лице. Свобода!
Дорогою зустрічаються колиби, де можна перепочити чи випити чаю, та полонини з видом на Петрос. Чим вище, тим більше снігу, і поступово зелений хвійний ліс перетворюється на біле королівство. Справжня Нарнія!

Найраще в цьому поході — краєвид з Петросу на Говерлу і «Перемичку». Той пейзаж дійсно вартий того, щоб дійти до нього своїми ногами і побачити всю красу на власні очі.
На ночівлю вирішили йти на «Перемичку», від вершини Петросу уе близько 6 км, але набору висоти нема, то ж переноситься ця відстань досить лайтово и долається швидко. Сама «Перемичка» — це екопункт на сідловині між Говерлою та Петросом. Влітку там можна купити снеків та пива, навіть сходити у лазню, але зараз там лише пусті колиби, де можна ночувати, величезни ялинки, вкриті товщею снігу, та тиша.

Отже, до темряви ми ледь-ледь встигли до «Перемички», навіть довелося повернути, так і не дійшовши до вершини Петросу. Але безпека важливіша, адже починало холодати, плюс мали штормове попередження від рятувальників.
Колиба з пічкою виявилася зайнятою іншими туристами, отже нам дісталася маленька холодна колибка без пічеи. Али в ній ми з чоловіком були самі і насолоджувалися спокоєм.

Зранку на нас чекав сюрприз — навкруги все осліплювало бездоганно білим! Сніг йшов всю ніч, і продовжував йти зараз, шар за шаром вкладаючись у пухнасту ковдру під ногами. Краєвидів, проте, не було. Хоча я розраховувала на схід сонца із видом на Петрос з Перемички… це справжня краса, особливо взимку.
Подумавши, вирішили повертатися до Козьмещика не через Говерлу, а тим самим шляхом, яким прийшли вчора. Невидомо, скільки триватиме снігопад, скільки снігу попереду, та й жодних видів все одно нема 🤷🏻‍♀‍ Підніматися в таку погоду на Говерлу може бути взагалі небезпечно.

Наталія Луста

Трохи фактів:

Маршрут вважається одним із «складних» в українських Карпатах, але це, звичайно, відносно. Іноді взимку він навіть стає альпіністським, і при певних умовах отримує категорію 1Б. Тоді потрібно використовувати кішки, льодоруби і підніматися на вершини у зв’язці. При хороших умовах і ясній погоді маршрут доступний всім людям в середній фізичній формі.

Висота Петроса - 2020 м. Це четверта по висоті гора України.

Кілометраж кругового похода Козьмещік - Петрос - Перемичка - Говерла - Козьмещік — 23-26 км.

Одни із самих красивих краєвидів у зимових Карпатах.

Маршрут проходить по території Карпатского біосферного заповідника.


Похід в Мармароси

Нещодавно вирішив організувати зимовий похід в Мармароси та показати цю красу іншим любителям гір.
Нас зібралась чимала команда різних людей за професіями та вподобаннями, а отже таким складом ми вирушили шукати пригод.
Розпочався похід зимовим дощем (погодьтесь, явище якесь дивне для наших широт), але з кожним метром набору висоти ставало зрозуміло, що скоро ми потрапимо в зимову казку.
В перший день нам потрібно було пройти всього 9 км з набором висоти в 1 км.
За якісь 300 м вгору почав падати сніг, такий важливий для тих, хто його ще не бачив до цього в місті

Не поспішаючи, вже в сутінках, ми піднялись на полонину, де було видно лише як хтось ходить з ліхтариком. Це до нас вийшли привітатись місцеві жителі та провели до нашої хатинки

В колибці вже чекала гаряча вечеря – дуже бажана річ після кількох годин ходу

На «сьогодні» план було виконано, залишилось наколоти дров і напалити в хаті та сауні на висоті 1400 м.

Наступного ранку за планом мали підійматись на Піп Іван Мармароський, але туман вніс корективи, тому ми перенесли сходження на наступний день.

Замість цього ми прогулялись на полонину Лисича, по шляху до якої хмари нарешті розійшлись, і, дорогою назад, ми побачили неймовірної краси захід сонця.
День був переповнений емоціями. Щасливі ми повернулись в наш гірський притулок і ділились своїми враженнями.
В цей вечір довго ми не сиділи, адже о 7 ранку вже було заплановано виходити на маршрут.
Третього дня мали одразу вертатись в село, але погода була настільки класною, що ми вирішили скористатись цим вікном і таки збігати на вершину.
Вийшли ще затемна, мороз -10 (вже й забув коли востаннє таке було), місяць освітлює нам дорогу, а сніг рипить під ногами… просто ідеальний ранок!
Вже о 9:00 ми стояли на вершині та не могли відірвати погляд від того, що було навкруги.
Шквальний вітер, який обморожував усе, змусив нас після коротенького чаювання почати спуск.
Дійшовши в колибку нас чекав гарячий обід, після якого ми зібрали речі й рушили в село.
Шкода було залишати це прекрасне місце всипане снігом і повертатись в дощовий Львів
Ще дорогою назад всі питали: “Коли буде ще один похід?”, – настільки ці кілька днів людям припали до душі.
Традиційно після походу ми гарно посиділи в одному із закладів Франківська, де всі діляться своїми враженнями про пережиті емоції.
А зараз, сидячи в теплій хаті, вже планую наступний похід, про який обов’язково теж розповім


Похід на хребет Станимир

05-06.01

Маршрут походу на хребет Станимир:

Село Максимець – полонина Довге Поле – гора Кливка – гора Катерина – полонина Довге Поле – Максимець.

Набір висоти

1100 метрів

Відстань

27 км

Невеличкий опис локації.

Хребет Станимир знаходиться в Надвірнянському районі Івано-Франківської області. Розташований між потоками Хрипелів і Максимець. З села Максимець по Станимиру є маршрути на гору Сивуля, село Стара Гута, та гору Станимир. Стежки не марковані, деякі в поганому стані. Типовий горганський хребет з розсипами каміння, є багато просторих полонин, ліс буковий та хвойний. Середня висота на хребті приблизно 1300 метрів над рівнем моря. Зі звірів можна зустріти: косуль, оленів, білочок, лисиць та куниць. Іноді можна побачити сліди хижих тварин (вовків та ведмедів).

Дорога від Івано-Франківська до точки старту маршруту займає всього декілька годин, тому для мене це чудовий варіант для спонтанних походів. Так вийшло і цього разу. Звільнилася пара днів і я вирішив провести їх за прогулянками малолюдними схилами невисоких мальовничих гір. Цього разу поїхав на Станимир один, для того, щоб у мене було вдосталь часу на дослідження нових маршрутів на хребті. Як наслідок локація відкрилася з нового боку й подарувала нові емоції та композиції. Стара та добре знайома стежка доповнилася декількома новими траверсами та кам’янистими вершинами, на які я ще ніколи не заходив. Штиль та сніг, що падав весь другий день, дозволили з комфортом гуляти вузенькими стежками та привезти додому пару десятків чудових холодних кадрів зимових Карпат.


Підйом на Близницю

Аресен Горецький

"Нарешті я кудись вибираюсь!"

– з такою думкою я сідав в потяг, де мене вже чекали друзі з Києва.

День 1

Почався наш похід не зовсім за планом. Приїхавши до Квасів нас застав рясний дощ, а оскільки ми розраховували на сніг (це ж здається зима)), дощовиків ми відповідно не брали. Саме тому нам довелось зачекати відкриття магазинів і придбати собі дощовики, для подальшого руху. Купивши їх ми повільно почали підійматись до полонини Браїлки, де ми мали провести найближчі три дні. Підйом до полонини нескладний і недовгий, тож за декілька годин ми вже заготовлювали дрова та готували їсти. Перекусивши та розпаливши вогонь, ми лягли спати. Після декількох годин обіднього сну ми вирішили оцінити погодні умови. Майстерно виглянувши на вулицю, ми побачили відсутність снігу і захмарене небо, тому так само майстерно повернулись до сну.

День 2

Спроба прокинутись на світанок не увінчалась успіхом, тож після похідної рутини ми вирішили піти з надією на західні кольори до полонини під Близницею. За ніч нападало доволі багато снігу, тож ми повернулись у зиму. Дорога до полонини була легкою і недовгою, трішки більше як годину і ми на місці. Оцінивши сьогоднішні погодні умови, ми визначили, що шанси побачити захід сонця стрімко мчать до нуля, тож трохи погулявши й переконавшись в наших здогадках, ми рушили назад до табору. Дістались до Браїлки вже під час сутінок, а там вечеря, фільм і ми заснули.

День 3

“Цього разу має пощастити!” – з такими думками ми вирішили йти на Близницю, щоб побачити світанок. Прокинувшись о 4 ранку, ми поснідали та вирушили вперед і вгору. Підйом на Близницю не є складним, але доволі протяжний, тобто нас чекав постійний підйом з вітром та піковою температурою -13. Подолавши цей підйом за дві години, ми побачили неймовірну відсутність світанку і розчаровані спустились вниз.
Внизу нас очікувала табірна рутина, черговий обідній сон та надія на захід. Твердо вирішивши не повертатись з цього походу без жодної фотографії, я вирушив на пошуки хорошого кадру, але, піднявшись трохи вище місця нашої дислокації, я потрапив в “молоко”. Постояв декілька хвилин і так само твердо вирішив спускатись вниз, проте, спустившись, нарешті, побачив перші кольори за декілька днів походу! Я не розгубився і таки зробив декілька непоганих фото, а потім приєднався до вечері. Мій похід близився до завершення… Оскільки мій потяг відправлявся приблизно о 1 ночі, а хлопці відправлялись наступного ранку, приблизно о 10 вечора я почав спуск +- за півтори години я спустився. Декілька годин очікування потягу, улюблений плацкарт без постелі і я у Львові.


Юрій Нікітюк

Чим ви займаєтесь у професійній діяльності?

Більше 14 років продаю музичні інструменти в своєму інтернет-магазині, більше 5 років фотограф - знімаю пейзажі і екстремальний спорт. Років 16 катаюся на сноуборді, беккантрі сноубординг - вихід на дикі споти з наметом і катання там, а також катання на велосипеді в Гравіті дисциплінах, таких як ендуро і даунхіл.

Що для вас подорожі?

Подорожі ... Саме слово вже викликає масу емоцій. Шум аеропорту і запахи залізничного вокзалу, очікування чогось абсолютно нового, знайомство з цікавими людьми і, звичайно ж, фотополювання в нових місцях.

Найяскравіша історія пов’язана з подорожами?

Найяскравішу історію складно виділити, їх було дуже багато. Розповім ту, яка прийшла в голову відразу. Були ми з товаришем в Ірані, спочатку каталися на сноубордах в Дізін, а далі подорожували по країні. І ось знаходимося ми в місті Есфахан, вечір, тільки приїхали, хочеться їсти. Вирушаємо на пошуки їжі, а виявляється вже пізно, всі ресторанчики закриті та й взагалі місто впадає в нічну сплячку після 10 вечора. Тут під'їжджає до нас розкішний чорний мерседес і чемний хлопець чистою англійською питає у нас, що й до чого (уточнюю що в Ірані іноземці є дивиною і місцеві не особливо знають англійську) і пропонує нас підвезти в ресторанчик, де ще не зачинено. Складно сказати, що змусило нас сісти в цю машину, чи то безтурботна безглуздість "Ми ж в Ірані, тут не п'ють і немає злочинів", чи то авантюризм і відсутність мозку, але ми поїхали. І це була приголомшлива пригода.

“Ми ж в Ірані, тут не п’ють і немає злочинів”

Їхали ми довго і якось далеко, неабияк встигли злякатися, хоча хлопець, як виявилося навчався в Лондоні і розповів нам по дорозі дуже багато про політику Ірану і все-все. Привезли нас в турецьку кебабну, де ніхто не знав англійської, а ми були як дивовижні звірі. Я забув як звали хлопця з мерседеса, але він написав адресу готелю, щоб нас відвезли, що замовити і так далі і все передав адміністратору ресторанчика. Одним словом, повний пакет послуг! І на моє прохання спробувати місцевого кальяну, дав вказівки відвести в місцеву кальянну.
З моменту кальянної, події набули ще більшої сюрреалістичності. Нас відвели в дуже красивий і стильний заклад, де була величезна кількість молоді (тільки хлопці), а потім двері почали закриватися на замок. Ви уявляєте собі наш подив і переляк? Вже були не раді цьому кальяну, тим більше що з нас двох хотів його тільки я. Виявилося що потрапили ми на закриту вечірку молоді, де вони спілкуються, п’ю лимонад, курять. Ну і звичайно ж ми стали головними гостями шоу програми, де кожен хотів спілкуватися, зовсім не знаючи англійської. Вся ця історія закінчилась
успішно – безкоштовним трансфером до готелю.

Найскладніший маршрут?

Мені все ж складно себе віднести до класичних любителів походів, тому і маршрути в тому розумінні не такі складні. Я похідник-фотограф, всі мої вилазки націлені на полювання за крутим знімком. Одним з дуже важких трекінг днів, який можу зараз згадати, був похід по Лікійській стежці, піший день до маяка Гелідонія.
Тягнемо з дружиною свої важкі рюкзаки, дружина як виявилося була вже вагітна. Води взяли мало, ледве доповзли, а там на стоянці нам говорять "Вода в цистернах протухла - не радимо. Та й вам ще кілометри три вниз, а там все є". Та й таке.

Яку вершину або місцину хотілося б підкорити?

Дуже хотілося б побувати в Патагонії, адже це просто "розірвись мозок" для фотографа. Картинки і фарби тієї місцевості просто приголомшливі! Катнути на сноуборді в Японії - мецці паудера! Поганяти на велосипеді в байк-парках Вістлера, що в Канаді. Найкрутіший світовий спот Гравіті дисциплін.


Оля Лікунова

Чим ви займаєтесь у професійній діяльності?

Оля: За освітою я вчитель-логопед. Працюю в спеціальному дошкільному закладі, де вчу маленьких діток правильно розмовляти. А ще я фотограф і створюю красиві фотоісторії для сімей та закоханих людей.

Що для вас подорожі?

О.: Подорожі для мене – один із способів пошуку себе. Це розвиток. Це їжа для очей, душі та мозку. Це нові цікаві люди. Це можливість дізнатись більше про свою країну, досліджувати її і кайфувати від її краси. І, врешті, це відпочинок від роботи, буденних справ та думок.

Найяскравіша історія пов’язана з подорожами?

О.: Не можу виділити якусь одну яскраву історію з подорожей, бо кожна особлива по своєму. З останнього – це величезна веселка в жовтневих Карпатах під Петросом. Вона була так близько, що, здавалось, можна було доторкнутись рукою. П’ятеро дорослих людей стояли і з дитячим захватом та емоціями спостерігали за цим явищем. Це було дуже надихаюче. Незабутні відчуття!

Найскладніший маршрут?

О.: Поки що, найскладнішим маршрутом для мене став червневий похід Мармаросами, а особливо перехід з гори Піп Іван до кемпінгу під горою Межипотоки. Ті 16 км дались мені не легко. Піднявшись на ПІМ в тумані, ми гуляли, фотографували рододендрон (рута) і насолоджувались краєвидами, які відкривались крізь туман. Поки спускались до кемпінгу під ПІМом, туман розвіявся і почалась спека. Там ми трохи перепочили, набрали джерельної води і рушили далі. Ґрунтова дорога, яка пролягала по українсько-румунському кордону, була нудною, під відкритим небом і без видів на гори. Йти в умовах спеки з важким рюкзаком і майже без затінку – не легко. Здавалось, що та монотонна стежка ніколи не закінчиться. Все ж ми дійшли, знайшли місце для наметів, швидко їх поставили і я відразу ж лягла відпочивати. Мої компаньйони ще готували вечерю, пили чай та насолоджувалися видом на вечірній ПІМ. Я так втомилась, що пропустила світанок, хоч в походах я завжди встаю до сходу сонця, за винятком поганої погоди. Хоч цей похід і був найскладнішим, але він потрапив в мій топ 3 походів. Червневі Мармароси назавжди в моєму серці.

Яку вершину або місцину хотілося б підкорити?

О.: Мрії підкорити якусь вершину ніколи не було. Вважаю, що гори не підкорюють, на них підіймаються. Але вони з легкістю можуть скорити людину. А от місця, які я мрію відвідати – це архіпелаг Вогняна земля, а особливо Патагонія. Мене дуже приваблюють тамтешні гори, льодовики, фіорди і пінгвіни. І ще одне місце – Східна Африка, а саме Танзанія. В дитинстві надивившись туристичних телепередач, я мріяла стати фотографом, їздити на джипі по савані, сидіти в засідці і фотографувати звірів. Зараз моя мрія трішки змінилась і тепер я хочу спробувати лише сафарі-фотополювання. Ось такі контрастні в мене мрії.


Богдан Кожушко

Чим ви займаєтесь у професійній діяльності?

Богдан: Окрім подорожей моєю основною професією є музика. Зараз закінчую асистентуру-стажування в ЛНМА ім. Лисенка у Львові, а також навчаюсь в аспірантурі у Hochschule für Musik в м. Детмольд ( Німеччина).

Що для вас подорожі?

Б.: Подорожі для мене – це завжди пошук чогось нового, незвіданого. Ще з дитинства я любив кудись податись нікому не сказавши, а потім мама шукала мене по декілька годин з ременякою. Мандрівки стали невід’ємною частиною життя і я радий, що зараз ми живемо в час коли можна відправитись в будь-яку точку світу. Дивитись на все по-новому, дізнаватись більше про культуру та традиції, відвідувати різні круті локації, спілкуватись з масою нових людей і тим самим збагачувати себе і свій кругозір – це, мабуть, те чому я так люблю подорожі.

Найяскравіша історія пов’язана з подорожами?

Б.: Мабуть одна з найяскравіших митей сталась під час мандрівки Норвегією. Тоді один корінний норвежець взяв мене з другом на рибалку в північне море. Був прохолодний ранок і я досі пам’ятаю ті бризки від хвиль, які розбивались від катера і ті холодні руки, якими я намагався натиснути на фотоапарат і те все зняти.

Що для вас подорожі?

Б.: Таких місць дуже багато і виокремити якесь одне дуже важко))
Мене завжди манила північ, тому хочеться дослідити Ісландію, Фарери.
Якщо говорити про гори, то хотілось би зійти на вершину Маттерхорна, а також побути серед восьмитисячників в Гімалаях, побувати в Патагонії і пройти декілька довгих маршрутів як от GR10 в Піренеях.


Олександр Калінін

Чим ви займаєтесь у професійній діяльності?

Олександр: В минулому році почав розробляти та шити кастомне екіпіруванні для походів. Зараз впевнено шию спальні мішки та квілти. Наразі працюю над дизайном рюкзака та намета, які хочу пошити в майбутньому. В перервах між подорожами люблю випікати хліб та солодощі. Для підтримки тіла в тонусі весь рік катаюся на велосипеді. Також, це дозволяє дослідити нові локальні місця та краще пізнати місце де живеш.

Що для вас подорожі?

О.: Це новий досвід та нові враження. Кожен похід дарує можливість або дослідити нову цікаву локацію, або, так би мовити, “відвідати старого друга” якщо маршрут вже знайомий.

Найяскравіша історія пов’язана з подорожами?

О.: В одному з соло-походів по віддаленому району Мармаросів потрапив у шторм. Зараз це згадується з посмішкою, але тоді було дуже страшно. Я проходив відкритий відрізок маршруту, як на горизонті з’явилась темна хмара-потяг, яка долетіла до мене за хвилину. Відразу стало темно, штормовий вітер пронизував до кісток. Почалась така злива, що я змок за секунду. З усіх сторін з грохотом яскраво спалахували блискавки. Мене врятувало те що в 500 метрах від мене була невеличка колиба, яку я помітив за пару хвилин до цього. Після п’яти хвилин боротьби з вітром та зливою, мокрий, виснажений та дуже наляканий сховався під стінами хатинки. Шторм тривав ще майже годину.

Найскладніший маршрут?

О.: Групові походи, в яких я є організатором, завжди найскладніші фізично та психологічно, ніж соло-походи. Останній п’ятиденний похід “Від Попа до Попа” в серпні цього року видався дуже виснажливим, але і мав дуже багато позитивних моментів (нові цікаві знайомства, пів десятка гірських світанків та заходів сонця, ночівлі в наметі під звуки дощу).

Яку вершину або місцину хотілося б підкорити?

О.: В першу чергу – мати можливість і надалі займатися своєю улюбленою справою. Дуже вдячний тому, що можу подорожувати та отримувати від цього задоволення. Сподіваюсь на те, що з часом збільшу ареал своїх подорожей та відвідаю Альпи і Скелясті гори.